Дмитро Шурхало: «Битва під Оршею зупинила московську експансію на Захід на майже півтора століття»
Наталія Лебідь
8 вересня 1514 року у битві під Оршею об'єднані армії Великого князівства Литовського та Королівства Польського (сучасних України, Білорусі, Польщі та Литви) під командуванням князя Костянтина Острозького розгромили московське військо, зупинивши експансію Москви на цьому напрямі майже на півтора століття.
Варто зазначити, що спочатку саме Велике князівство Литовське володіло ініціативою в процесі збирання спадщини Київської Русі, а не ординські данники, що засіли в Москві. Однак у другій половині XV ст. ситуація змінилася. У Литві загострилися проблеми між магнатами («панами-радою») та великими князями, які за сумісництвом були ще й польськими королями. Тим часом великі московські князі, звільнившись від ординської залежності, самі перейшли до експансії, оголосивши себе «государями всія Русі».
В цей період у литовсько-русько-польського війська була одна важка поразка та одна блискуча перемога. Поразка спіткала «наших» над рікою Ведрошею (1500 рік, нині територія РФ), а перемога прийшла до них під містом Орша (нині Білорусь). В обох випадках на особливу згадку заслуговує князь Костянтин Острозький, який після фіаско біля Ведроші потрапив у полон, але втік та поквитався з ворогом. Острозький розгромив московітів і тим увійшов в історію.
Цю історію ми розповідаємо разом із Дмитром Шурхалом, малюючи для початку те тло, на якому розвивалися події.
Отже, після приєднання Новгороду Москва затіяла низку війн з Великим князівством Литовським…
Так, бо Литва теж виступала претендентом на об'єднання «всія Русі». Гедиміновичі мали амбіцію приміряти на себе спадщину Рюриковичів. Одним із наслідків монголо-татарської навали стало те, що в XIV столітті нова династія Гедиміновичів багато де посунула стару династію Рюриковичів. Нова литовська династія мала претензією на провідну роль у єднанні довкола себе князівських родів та земель.
Власне, тодішня Литва – це певний феномен. Маленька країна, зажата у лісах, на периферії від головних доріг, в недружньому оточенні: тут хрестоносці, тут Рюриковичі, там – поляки, і з усіма ними непросто… Тим не менш, відбиваючись однією рукою від хрестоносців, іншою литовці прокладали собі дорогу на південь і на схід… Здається, ані наші, ані закордонні історики до ладу не пояснили, як маленькій Литві вдалося опанувати величезні території. Можливо, секрет у тому, що литовці, коли приходили на чиїсь землі, казали: нових порядків встановлювати не будемо, а старих не чіпатимемо… Своїх слов’янських підданих вони підкорювали, так би мовити, відносно лагідно. Показово, що в XVI столітті саме руська стає мовою литовських статутів.
Мудра, напевно, політика. Принаймні як на тодішні часи…
За великого князя Вітовта (роки правління 1392-1430) Литва впритул наблизилася до того, щоб дійсно стати центром єднання східноєвропейських земель. Завадила цьому битва на Ворсклі (1399 рік), у якій Вітовт зазнав поразки від Золотої Орди. І хоча Литва зуміла швидко відновитися після цього програшу і продовжити експансію на східнослов’янські землі, але литовський імперський проєкт загинув на берегах Ворскли.
Крім того – і ми вже говорили про це у контексті падіння Новгороду, котрому Литва не надала допомогу – великі князі литовські ще й «працювали на півставки» королями польськими, ба навіть польськими монархами вони були більшою мірою. А тому польські справи, як правило, їх хвилювали більше. Допустивши падіння Новгороду, Литва стикнулася з різкою зміною балансів на своєму східному кордоні. Ініціатива опинилася в руках Москви, яка почала активну експансію.
«Маленька Литва», каже Шурхало, змогла розвинутися у доволі потужну – як на свій час – державу. На схемі – її приблизні кордони станом на XV-XVI сторіччя
От що значить випускати Москву з поля зору…
Так, і першими Москва почала підгрібати під себе Верховські князівства у верхів'ях річки Ока (колись – північна периферія Чернігівського князівства). Це були численні маленькі князівства, які номінально визнавали владу Литви та приймали її м’який протекторат.
Так розпочалася умовно перша московсько-литовська війна 1487-1494 років. Її ще називають «хитрою війною», бо попервах Москва всіляко відхрещувалася від загарбань Верховських князівств – мовляв, це не ми, а місцеві добровольці самі від’єдналися від Литви…
Ополченці, які у супермаркеті купили собі зброю…
Десь так… До речі, один із верховських князів Семен Воротинський свій перехід на бік Москви пояснював тим, що не дочекався підтримки і дорікав великому князю литовському, що, мовляв, мене тут щемили, а «твоя милість мене не жалував і за отчину нашу не стояв».
Але тоді до влади у Литві прийшов князь Александр Ягеллончик, якого йменували Александром ІІ (бо першим Александром був князь Вітовт – таке ім’я він взяв після хрещення) і який не хотів сваритися із Москвою. Настільки не хотів, що навіть визнав за Іваном ІІІ титул князя «всія Русі» – між іншим, сталося це у 1493-му, тож нині маємо «ювілей». Цей Александр навіть одружився із Єленою Московською, донькою Івана ІІІ. Словом, у нього була своя дипломатія, і Москва навіть повернула йому частину захоплених територій, хоча порубіжні князівства Верховські таки «віджала».
Тобто дружби не вийшло?
Не вийшло. Після остаточного підкорення Новгорода і Твері на заході та Пермі Великої на півночі Москва відчула свою силу. Між іншим, тверський князь втік до Литви – цікаво, до речі, що тоді, як і зараз, російські «дисиденти» тікали до Литви…
Але бувало й навпаки. Власне, наступна війна у 1500 році розпочалася з того, що ряд литовських князів перейшов під владу Івана III. Що стало причиною – їх підкупили, залякали?
Було таке. Місцева еліта орієнтувалася на сильну сторону, керувалася бажанням зберегти свої статки, землі, володіння, та ще й примножити усе вище згадане.
Отож, частина князів перейшла на бік ворога, і московські війська розпочали наступ на східні землі Великого князівства Литовського й захопили Брянськ, Гомель, Любеч, Новгород-Сіверський, Оршу та інші міста. Так тривало до 1503 року. Зрозуміло, що Москва ніколи не утруднювала себе поясненнями своєї агресії, але бодай формально – як московіти обґрунтовували претензії на ці землі?
Обґрунтували захистом православ’я і тим, що вони – єдині законні претенденти на «всія Русь», а тут раптом більша частина цієї Русі – у Литви, ну от як так?..
До того ж, для московітів виникла дуже добра зовнішньополітична кон'юнктура – гріх було не скористатися. У Москви склався вдалий союз з Кримським ханством, яке пішло під протекторат Османської імперії – молодої і сильної держави. Османи недавно захопили Константинополь і всім давали тягла. Литовці ж свого традиційного союзників втратили – Золота Орда сильно занепала і невдовзі припинила існування. А Кримське ханство – навпаки – піднялося – молоде, міцне, зухвале, ще й за ним османи стоять зі своєю передовою (як на той час) державою.
Александр Ягеллончик, він же – Александр ІІ – настільки не хотів не хотів сваритися з Москвою, що навіть визнав за Іваном III титул князя «всія Русі», а перед тим одружився з його донькою Єленою Московською
Тобто виходило, що на межі XV-XVI століть по Литві били одночасно двома руками – зі сходу московіти, а з півдня кримці. Не дивно, що Литва зрештою «посипалась». Великі втрати зумовила поразка литовців у Ведрошський битві. Командир литовського авангарду князь Костянтин Острозький не вірно оцінив ситуацію, зробивши ставку на якість своєї кінноти проти чисельної переваги московітів, зазнав нищівної поразки і сам потрапив у полон.
Так, Литва «посипалась» і у 1503-му стала просити миру із Москвою. Москва ж погодилася лише на 6-річне перемир’я. Слово «перемир’я» в даному контексті не зовсім зрозуміло – чи слід це сприймати так, що Москва відразу задекларувала намір трохи перепочити, а відтак загарбати усе Велике князівство Литовське?
У тодішніх війнах десь у трьох чвертях випадків укладали перемир'я, і лише одна чверть воєн завершувалася миром. Це було традицією – домовлятися про перемир'я, коли жодна зі сторін не досягла своєї мети, не задоволена результатом, але коли обом супротивникам треба заробити перерву, як боксерам між раундами. Війна ж, зрештою, штука дорога.
Після цього війни могли поновлюватися або ні. Але бувало й так, щоб якась зі сторін порушувала перемир’я.
І це якраз наш випадок. Бо шестирічне перемир’я між Москвою та Литвою завершилося через чотири роки. Тут, як і у 1500-му, все почалося зі зрадника серед литовської знаті. Князь Михайло Глинський мав образу на великого князя литовського Сигізмунда І, а тому сказав «Путін, введи війська», чи то пак звернувся до тогочасного очільника Московії Василія ІІІ з проханням надіслати своїх вояків. І Василій увів війська…
Знову ж таки, гріх було не скористатися такою сприятливою кон'юнктурою… А взагалі князь Глинський – постать цікава, яка об'єднує Україну, Росію, Білорусь, Литву з волзькими та кримськими тарарами на додачу. Його предки – хрещені татари, які перейшли на литовську службу ще в часи Вітовта й отримали собі у володіння Глинськ (зараз село у Роменському районі Сумської області).
Глинські були значним родом, племінниця князя Михайла – Єлена Глинська – була матір’ю Івана Грозного. А сам Михайло виростав в Європі, знав тогочасного імператора Священної Римської імперії, був освіченою людиною. Зробив у Литві непогану кар'єру, порозставляв своїх родичів воєводами… Але тут змінився великий князь і вирішив трохи посунути клан Глинських. Князь Михайло не зміг впоратися з амбіціями – образився, підняв бунт, надумав відірвати частину українсько-білоруських територій і утворити своє власне князівство.
А коли це йому не вдалося, Глинський пішов на службу до Москви. Зрадник він чи не зрадник? Люди домодерної доби не мислили у таких категоріях. Він був сам собі Глинський, великий та могутній – так він себе бачив… До речі, однією з умов закінчення цієї війни був дозвіл Глинському та його прихильникам спокійно виїхати з Литви. Їм навіть дозволили взяти із собою все рухоме майно, ну а землі, які залишалися у Литві, природно, конфіскували.
Михайло Глинський з дружиною у тюрмі. Польська літографія
Оця вже третя війна між Москвою та Литвою, яка розпочалася після порушеного перемир’я, завершилася, зокрема, тим, що Москва повернула Литві шість волостей, які були нею у Великого князівства Литовського відібрані. Відтак 8 жовтня 1508 сторони підписали у Москві так званий «Вічний мир». Його, однак, невдовзі порушила Литва. Сигізмунд уклав військовий союз з Менґлі Ґераєм, хоча було домовлено, що супротивники не вступатимуть у військові союзи з кримським ханом. Після цього татари з відома короля навіть провели кілька експедицій на Москву. Навіщо це було потрібно литовцям?
Очевидно, це була спроба реваншу. Дивно й не кінця зрозуміло, чому той мир назвали «вічним», бо його умови не задовольняли обидві сторони. А з Кримом домовлятися було необхідно, з ним тоді усі хотіли мати добросусідські відносини, бо за ним, як я вже казав, стояла Османська імперія, яка просто катком йшла по світу.
Одночасно із цим стосунки Москви з кримцями якраз почали псуватися. Бо Москва прагнула розширюватися на лише на захід, але й на схід, а тому хотіла, щоб у Казані правителем була лояльна до неї людина. Це не співпадало з бажаннями кримських татар – вони прагнули, аби у Казані був хтось з кримського клану.
Невеличкий відступ. Відомо, що Москва на той час перебувала «під санкціями». Конкретніше, здійснювалася блокада Лівонією поставок стратегічних товарів для Москви. Василію ІІІ вдалося порозумітися із датським королем Крістіаном і обійти цю блокаду. Це дало можливість московітам розбудовувати свою армію. Можна трохи детальніше про цю блокаду – як та з чиєї ініціативи вона виникла? Що на той момент вважалося «стратегічними товарами» для війська і які з них внаслідок «санкцій» не потрапляли до Москви? Наприклад, метал?
Метал був свій, просто через Лівонію був найкоротший шлях для фахівців, котрі могли з цього металу відлити гармати за останнім словом тодішньої техніки. Після того, як Москва підкорила Новгород, у Лівонії теж почалися проблеми, і лівонці стали ставити певні бар’єри. Їм не сподобалася всеїдність Москви, яка згадала, що Тарту колись платив мито Новгороду, тож тепер Тарту має платити Москві…
Лівонія – конфедерація ордену хрестоносців, єпископств і міст, що входили до складу торгової Ганзейської унії – не збиралася полегшувати Москві її завдання. Крім того, Лівонія усвідомлювала своє ексклюзивне становище в умовах конфлікту Москви та Литви та намагалася розіграти свою гру.
Зрозуміло. Блокаду Москва обійшла, а далі виник союз між Василем III та імператором Максиміліаном Габсбургом. Москва мала претензії на території Великого князівства Литовського, а Габсбург – на землі Лівонії…
Не зовсім так: Лівонія була – сказати б сучасною мовою – асоційованим членом Священної Римської імперії. Доки існувала ця держава, чи то пак конгломерат держав, імператори були покровителями Лівонського ордену і всієї Лівонії.
Такою була зброя у часи Великого князівства Литовського. Москва й тоді потрапляла під «санкції», але зуміла їх обійти, щоб налагодити виробництво гармат
У московітів до певного моменту найголовнішим союзником був кримський хан. Але він згодом від них відійшов. Що стосується Максиміліана, то той більше переймався чеськими та угорськими справами, де в нього виникли суперечності з польсько-литовськими Ягеллонами. Звідси порозуміння й ситуативний союз із великим князем московським, який утім не мав довготривалих наслідків.
Виходить, що у чергову війну з Великим князівством Литовським (а тут ми говоримо про 1512-1522 роки) московіти вступили самостійно? В кожному разі, розпочали вони її вдало – захопивши Смоленськ, котрий тоді належав литовцям…
Не відразу. Смоленськ витримав декілька облог, допоки московіти не підвезли «наряд» – важкі облогові гармати. І тут, з одного боку, «вдарили по місту з гармати великої», а з іншого – відомий нам князь Глинський, який мав певний вплив на смоленців, вмовляв їх не чинити супротив, відчинити браму і прийняти великого князя московського…
Зрештою, програна свого часу неподалік битва над Ведрошею – один з епізодів московсько-литовської війни 1500-1503 років – також далася взнаки, бо пам'ять про неї де мотивувала захисників Смоленська.
Битви за Смоленськ велися неодноразово, в тому числі і значно пізніше, аніж у той час, про який ми говоримо. Чим це місто таке важливе?
У польській історичній географії є такий термін – «смоленська брама»…Уяви: ось тут Західна Двіна, або ж Даугава, яка впадає в Балтійське море, а отут Дніпро, який впадає в Чорне море – і між цими двома річками розташований сухопутний коридор зі Смоленськом та Оршею. Така собі брама, яку можна відкрити з одного боку, і тоді проляже дорога на Вільнюс і на Варшаву, а можна відчинити її з іншого боку, звідки шлях на Москву. Через таке стратегічне розташування цього населеного пункту за нього весь час і «бодалися». Це як у німців та французів проблемними були Ельзас-Лотарингія, так у литовців та московітів був Смоленськ…
До речі, Глинський дуже сподівався, що за всі клопоти Василій ІІІ віддасть йому Смоленськ в удільне князівство.
Не віддав?
Не віддав. Глинський образився і хотів втекти з Москви. Його не випустили і ув’язнили. Вцілів він винятково завдяки заступництву імператора Максиміліана. А взагалі-то характер він мав кепський – востаннє до тюрми його запроторила племінниця Єлена Глинська, яку він також встиг «дістати». Але свою роль у здачі Смоленська він таки відіграв.
Смоленськ – місто історично не російське. Його, як і багато чого іншого, Москва просто загарбала
Ти вже окреслив причини, через які пав Смоленськ, але давай копнемо глибше. В одній своїй статті ти пишеш: «поки у Москві готувалися до війни, у Вільно займалися політикою. Саме через внутрішньополітичні проблеми Велике князівство Литовське не надало підтримки Новгородській республіці та Великому князівству Тверському, які в результаті стали легкою здобиччю Москви». Які іще внутрішньополітичні проблеми мало князівство?
У Литви та Польщі був один правитель на дві держави. Крім того, у Литві багато що вирішували заможні люди – «пани-рада» чи то «Рада панів», до якої входило десь із півтора десятка людей і без санкцій яких нічого не вирішувалося. Це був такий невеличкий олігархат. З одного боку, для Литви то було добре, бо ці люди стояли за її суверенітет, вони розуміли, що це – це їхня держава. І поки великий литовський князь (він же – польський король) розривався на два фронти робіт, біля керма литовських справ теж мав хтось стояти.
І от «на господарстві» залишилися оці «пани-рада». Так, вони розуміли усю небезпеку з боку Москви, але не завжди знаходили спільну мову між собою, а надто – із поляками… От вони кажуть, приміром, полякам: «Допоможіть», а ті їм – «Ми зараз не можемо, зайдіть через тиждень». Литовці: «Ми не можемо через тиждень, у нас Смоленськ віджимають…».
Є прекрасна картина Яна Матейка «Станчик при дворі королеви Бони після втрати Смоленська». На ній зображений придворний блазень Станчик (історики пишуть, що справжнє його ім’я – Станіслав Гуса), і він єдиний, хто журиться через звістку про втрачений Смоленськ. У цей час королева Бона (міланська принцеса Бона Сфорца, яка вийшла заміж за Сигізмунда І) та вся верхівка розважається. А про державу думає блазень…
Сумний блазень Станчик оплакує падіння Смоленська. Знаменита картина Яна Матейка
Поправлю тебе. Історичний контекст цієї картини такий: королева і компанія радіють перемозі при битві під Оршею. Так, місяцем раніше – у серпні 1514-го – був зданий Смоленськ, за яким побивається Станчик. Але тепер є й привід для радості. Але ти плавно підвів розмову до битві під Оршею, де війська Московії зазнали поразки. Вочевидь, героєм цієї битви та цієї війни слід визнати Костянтина Острозького, який зумів втекти з московського полону. Можеш розповісти про нього детальніше?
Взагалі князів Острозьких називали «некоронованими королями Русі», вони були найбільш впливовими у руських володіннях Литви, а згодом відігравали дуже велику роль у при Речі Посполитій. Їхні володіння тягнулися від Волині до Поділля.
Князь Костянтин Острозький мав значний особистий авторитет. Взагалі це вважалося тоді суперкруто – успішно втекти з полону. За це йому пробачали навіть програну раніше битву над Ведрошею. Тим більше, що перебування в полоні додавало балів в тому розумінні, що от, мовляв, ти побував у ворога, тож, напевно, чомусь там навчився… А під Оршу нарешті підійшли і поляки, причому у достатній кількості, тобто було де розгорнутися та продемонструвати талант полководця…
Але московіти все одно переважали численно – і литовців, і поляків?
Так. І за таку блискучу перемогу над силами противника, які переважали, Острозького пізніше називали «руський Сципіон». У ті часи дуже полюбляти паралелі з Римом…
Ну так, Москва – це третій Рим…
«Третій Рим» придумав псковський старець Філофей, але дещо пізніше, у 1520-х роках.
Але що там під Оршею?
Залучили добрих німецьких найманців, підтягнули своїх литовців та поляків. Словом, у потрібний час та у потрібному місці під командуванням тямущого начальника зібрали потрібних людей у достатній кількості. І в цьому була запорука успіху…
Вороги ж теж були недурні. Тому Острозький діяв хитрістю – запропонував якісь переговори, а тим часом перевів своїх людей через річку… Розставив війська як слід і коли зрозумів, що його воїни – у вигідній позиції, перемовини скасував – вибачте, мовляв, але ми не домовилися… А ворог тим часом вже стояв під дулом його гармат та рушниць… Костянтин Острозький добре віддячив московітам Оршею за Ведрошу.
Волинський князь Костянтин Іванович Острозький – герой битви при Орші
Однак Смоленськ він повернути не зміг. Рушив з-під Орші на Смоленськ, але місто надто міцно тримали московіти. Всіх, кого вважали причетними до пролитовської змови, вони демонстративно знищили: литовці підходять – а їхні прихильники висять на міських мурах… Стало зрозуміло, що так просто, «на хапок» місто не візьмеш.
Проте пізніше Смоленськ все-таки повернувся до складу Великого князівства Литовського?
Повернувся, але вже в часи Речі Посполитої, а потім знову був втрачений. Адже Смоленськ – це брама, і хто мав від неї ключі, той був на коні…
Згодом Москва дуже суттєво укріпила Смоленську фортецю, при Борисі Годунові її сильно розбудовували. Так що потім полякам та литовцям було вельми непросто повертати втрачене. А у 1632–1634 роках між Москвою та Річчю Посполитою розгорілася ціла «Смоленська війна», і там була немала заслуга наших запорозьких козаків, на яких спирався король Владислав Ваза, у тому, що Смоленськ тоді залишився литовським.
Але це інша історія, а поки що битва під Оршею зупинила московську експансію на Захід на майже півтора століття.
У попередній розмові ти розповідав про те, як Іван Грозний наказав сплюндрувати Новгород. З «цивільними», звісно, воювати легко. Інша річ, коли твоїй армії протистоїть армія опонента. Тоді Москва програє, як це було під Оршею. А там, як ми казали, сили були нерівні, переважало московське військо, але воно зрештою програло. Отож, міф про силу російської зброї – це лише міф?
Бувало по-різному. Для різних часів були різні баланси перемог та поразок. Важило і те, хто виграє генеральну битву. От битву над Вердошею програли – і московіти змогли багато захопити земель.
Але і це ще не кінець історії. Бо той таки князь Костянтин Острозький міг спочатку програти, а потім виграти, і перебування в ворожому полоні пішло йому як полководцю на користь. Якщо ж говорити про попередні роки, то – подобається нам це чи ні – Москва досить швидко завоювала те, що хотіла звоювати.
У нинішній Орші (Білорусь) мало що нагадує про давню славну битву та перемогу над Москвою
В кожному разі заключне питання буде традиційним – який урок мають винести українці з битви під Оршею?
Головне – змусити ворога грати за твоїми правилами, накинути йому власну ініціативу. Це якщо говорити конкретно про битву під Оршею.
А якщо робити висновки в цілому з московсько-литовських війн, то тут треба, аби ворог не міг скористатися твоїми внутрішніми проблемами. Попервах Москва перемагала завдяки тому, що спочатку змогла використати верховських князів, а пізніше – Михайла Глинського…
Ну і третій висновок – необхідно правильно вибудовувати відносини зі стратегічними партнерами, аби мати в потрібний час необхідну підтримку.