Бомба під бомбосховища: що не так з законом про обов’язкові укриття?

Бажання захистити цивільне населення від загроз війни інколи набуває не цілком відповідних форм. Кияни, приміром, масово скаржаться на рішення КМДА зупиняти муніципальний транспорт під час повітряної тривоги. Проблема в тому, що такі зупинки аж ніяк не корелюють із можливістю пасажирів швидко дістатися бомбосховищ. Їх, по суті, в місті й нема. Якщо не зараховувати до сховищ станції метро, підземні паркінги та підвали житлових будинків. Бо і перші, і другі, і треті в переважній більшості не обладнані ані каналізацією, ані водопроводом, ані системами вентиляції повітря.

Наталія ЛЕБІДЬ

Законодавці замислились над тим, як усунути подібні недоліки і ухвалили закон, який передбачає наявність укриття в усіх новобудовах. Автори документу аплодують самі собі та не помічають його суттєвих недоліків. А головний з них полягає в тому, що забудовник, як і раніше, не зобов’язаний включати в проєкт бомбосховище.

Необов’язкова обов’язковість

Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення вимог цивільного захисту під час планування та забудови територій» прописаний доволі хитро. В ньому сказано, що проєктна документація будівництва ОБОВ’ЯЗКОВО МАЄ містити розділ інженерно-технічних заходів цивільного захисту (ІТЗЦЗ), у складі якого МОЖЕ передбачатися будівництво захисних споруд цивільного захисту або споруд подвійного призначення.

Метро – непоганий варіант сховища, але «підземка» є у лічених містах, та й до її станцій ще треба дістатися

Тобто розділ щодо ІТЗЦЗ повинен бути, а самі споруди – як Бог дасть.

На таку, м’яко кажучи, алогічність, звернуло увагу Головне юридичне управління Апарату ВРУ. Для непосвячених у парламентську кухню пояснимо, що це управління – орган вагомий, але його рекомендації не є обов’язковими до виконання. Тому висновки, які зробили юристи ВРУ перед другим читанням закону, депутати послухали, але до відома не взяли.

І закон був ухвалений з усіма тими очевидними мінусами, які були в його тексті від самого початку.

Тим часом у Головному юридичному управлінні зазначили таке: «На рівні закону не може визначатися дискреційний (довільний) обсяг проєктної документації на будівництво та можливість включення до неї вимог щодо будівництва захисних споруд цивільного захисту. Оскільки йдеться про життя та здоров’я, безпеку людей на об’єктах будівництва, будівництво захисних споруд цивільного захисту для таких об’єктів будівництва мало б бути обов’язковим».

Однак обов'язковою буде лише розробка розділу інженерно-технічних заходів цивільного захисту. Але що тоді інженерно-технічні заходи? А оце взагалі незрозуміло. Немає у законі визначення такого «звіра», як ІТЗЦЗ. Уважно вивчивши текст документу, юристи дійшли висновку, що йдеться про комплекс інженерно-технічних рішень «скоріше організаційного характеру, спрямованих на забезпечення функціонування єдиної державної системи цивільного захисту».

Простіше кажучи, мова йде не так про справжні стіни, за якими можна укритися від уламків ракети або радіаційної небезпеки, а про набір рекомендацій. Тільки яке це має відношення до реального захисту людей? На думку Головного юридичного управління, у законі необхідно конкретизувати зміст розділу щодо ІТЗЦЗ у містобудівній документації на регіональному та місцевому рівнях.

Але закон уже ухвалено, і переписувати його ніхто не збирається. Що іще в ньому не так? Оскільки положення закону не містять зобов'язання з будівництва бомбосховищ, а лише дублюють уже чинне право забудовника проєктувати та будувати укриття, власнику ЖК цілком можуть видати «сертифікат готовності споруди» без наявності в ній цивільного захисту.

Збудувати укриття недостатньо, ним ще треба опікуватись та тримати у «повній бойовій». А для цього потрібні відповідальні особи

У пошуках відповідального

При цьому, однак, ніхто не забороняє забудовнику заманювати потенційного покупця обіцянкою бомбосховища. Маркетинг є маркетинг, і буцімто заплановане укриття зіграє позитивну роль у збільшенні ціни на нерухомість. А згодом виявиться, що «щось пішло не так», і на бомбосховище не вистачило грошей або місця, або ще чогось. Коли питання побудови укриття залишається на совісті девелопера, ця сама совість може дати збій.

Але йдемо далі. Припустимо, що новий ЖК зданий, і в ньому – о диво! – є чудові сучасні бомбосховища. Хто несе відповідальність за підтримання їх у належному стані? В старому законодавстві йшлося про те, що «утримання захисних споруд цивільного захисту у готовності до використання за призначенням здійснюється суб’єктами господарювання, на балансі яких вони перебувають…».

У новій же редакції цієї частині слова «суб‘єктами господарювання» замінили на «їх власниками, користувачами, юридичними особами». Однак така позиція не узгоджується із іншими нормами Кодексу цивільного захисту України, у якому до суб’єктів забезпечення цивільного захисту відносяться саме суб’єкти господарювання.

«Хрущовки» визнані найменш надійними, панельні будинки – «по середині», а каркасно-монолітні споруди очолили рейтинг прийнятності. На фото – київський будинок на вулиці Лобановського

Та й загалом, що означає «власник» і «користувач» у контексті багатоквартирного будинку? Це нічого не означає, крім правової безграмотності авторів цих положень. Тому що у багатоквартирного будинку немає одноособового власника, натомість є власники квартир, які одночасно є співвласниками «спільного майна». То хто конкретно відповідатиме за те, щоби в бомбосховищі не завелися миші? Петренко з квартири №37 чи Непийвода з квартири №145?

А якщо більшість мешканців багатоквартирного будинку від великого розуму візьме та й проголосує за те, щоб віддати свій підвал в оренду цілодобовій аптеці, стрипбару чи езотеричній крамничці? Мирний час розслабляє, а заробити гроші «на шару» хочеться завжди. Законодавці як відчували, що таке бажання може виникнути, а тому й прописали, що «захисні споруди у мирний час можуть передаватися в оренду». При цьому вони не уточнили, яка це має бути оренда і що робити, якщо завтра – не доведи, Господи – знову війна?

Трохи креативу для нашої безпеки

Нарешті, закон, про який йде мова, ніяк не вирішує проблему наявного житлового фонду, де жодних сховищ не було з моменту здачі об’єкту. Це стосується передусім «хрущовок», котрі кожен наступний прем’єр-міністр, починаючи ще з Юлії Тимошенко, обіцяє знести. Зрозуміло, що історія «хрущовок» – це новела для окремого закону. Так само, як і побудова бомбосховищ, які могли би бути розташовані окремо, без прив’язки до конкретного житлового будинку.

Такі об’єкти незалежна Україна колись успадкувала від СРСР, але згодом вони були продані, приватизовані, знищені або перепрофільовані. Хоча система цивільного захисту СРСР – нам не указ, бо є значно новіші та актуальніші рекомендації щодо того, як будувати житлові масиви, аби убезпечити їхніх мешканців. І мова не тільки про знамениті ізраїльські «мамади» – окремі броньовані кімнати у квартирі, де є надміцні стіни та повітряний фільтр для хімзахисту. (До речі, будинки з «мамадами» планують зводити у Львові, що є цікавою ініціативою).

Нашим будівничим слід було б звернути увагу і на матеріали та методики, за допомогою яких будуються українські міста. Як засвідчила війна, «панельки» 1970-1980-х є надійнішими за «хрущовки», але більш вразливими, аніж каркасно-монолітні споруди.

Також бажано зменшити кількість поверхів у будинках. Це не сподобається девелоперам, які продадуть менше квартир, але війна вчить менше звертати увагу на чужі незручності чи уражені бізнес-інтереси. Про те, яка висотність будинку є оптимальною, варто дискутувати окремо. І враховувати при цьому не метраж проданого житла, а можливості пожежних та рятувальних команд.

Бомбосховище в Ізраїлі, яке представляє собою окрему споруду, не прив’язану до житлового будинку

Для розуміння: навіть у Києві пожежники використовують застарілу техніку, яка дістає максимум до 9 поверху. Існує статистика щодо того, що для гасіння висотних пожеж у столиці є 11 автодрабин та три колінчаті підіймачі, які дістають не вище 35 метрів. І лише один (один!) автоколінчатий підіймач висотою до 90 метрів, що відповідає висоті приблизно у 25 поверхів.

А щоб вирішити всі проблеми безпеки (і не лише пов’язані з війною) за одним разом, згадаймо і про побутовий газ. Чим менше в Україні зводитимуть нерухомості, де газ використовують для приготуванні їжі або обігріву, тим краще. Бо і у мирний час вибухи цього виду палива були не поодинокими. Можливо, відмовитись від газу навіть важливіше, аніж проєктувати safe room, заховані за двома несучими стінами.

А якщо вийти за межі індивідуальних помешкань та глянути на місто як цілісний простір, не можна обійти проблему малих річок. Там, де вони є, звісно. Суть виведення з колекторів малих річок у наших містах полягає у тому, що такі водойми стануть природною перешкодою на шляху ворога. Столичні дигери стверджують, що в Києві, приміром, нараховується до десятка підземних річок, і всі вони відіграли би роль додаткових фортифікацій, якби вийшли на поверхню. Та поки що з колектора дістають лише легендарну київську Почайну.

Насправді ідей для захисту міста та містян, мешканців індивідуальних чи багатоквартирних будинків не бракує. Головне, аби їхня реалізація не оберталась на закони, які ухвалюють «на відчіпного». Зрештою, депутатам, які голосують за профанацію, також жити в цій країні. Чи ні?...