Анні Ерно vs Сергій Жадан: чому Нобелівська премія – не шлях до визнання

Євгенія Кононенко

Анні Ерно присудили Нобелівську премію. Добрій письменниці, яка володіє своїм неповторним стилем. Французькій письменниці, в якої у Франції багато шанувальників. Під онлайн повідомленням про високу нагороду читачі дружно пишуть не лише про свій захват з приводу рішення Комітету, не лише привітання улюбленій авторці, а й наводять маленькі яскраві уривки з її творів. А чи не це є найвищим виявом пошани авторки від її читачів?

Український сегмент соціальної мережі також бурхливо відреагував на культурну подію: «певне, якась лівачка», «певне, якась феміністка», «давно жінці не давали», «та вона ж не підтримала Україну в нашій війні», «та вона ж крутила любов із російським дипломатом» – цікаво, що, не знаючи про авторку нічого, вмить висвітлили прожектором саме цю деталь її особистого життя.

Так сталося, що я перекладала «Пристрасть», саме цей роман, в якому йшлося про непереборну пристрасть француженки до іноземного дипломата; по деталях вгадується, що дипломат – російський. Але «російськість» об’єкта пристрасті жінки – на десятому місці. Авторка прагне збагнути, чому вона потрапила в залежність до іноземця. І відважно («із клінічною гостротою», як не менш клінічно й гостро висловився Нобелівський комітет) осмислює власний досвід.

Чи на все варто дивитися лише крізь призму російсько-української війни? А може, «моя» авторка створила той спосіб говоріння, який може стати в пригоді й при спробі озвучити ті нелегкі переживання, які породжує війна? У досвіді Анні Ерно війни не було. Були страждання від злиднів, від низького походження, від небажання коханого ділити труднощі побуту, що вбиває і ґвалтує жінку і без війни. Те, що пережила Анні Ерно, пережили чи не всі, хто прийшов у цей світ. Але лише одиниці наважаться говорити про це світові.

Із деяким неприйняттям рішення Нобелівського Комітету (говорю лише про літературну частину, не торкаюся цьогорічної Премії Миру) пов’язано неприсудження високої нагороди Сергію Жадану, висунення якого обговорювалося дуже бурхливо.

Мене, яка у зв’язку із війною живе на батьківщині Анні Ерно, українські журналісти питали, як звучать у Франції твори Жадана, і коли чули у відповідь, що не звучать взагалі, були дуже ображені, що я отак відверто і прямо наважуюсь про це говорю. Якраз у стилістиці Анні Ерно.

Те, що Жадан не звучить у Франції, аж ніяк не є свідченням того, що він є поганим письменником. В Німеччині й у Польщі переклади його творів мають щасливішу долю. Справа в тому, що факт перекладів творів письменників різними мовами, чи не головний предмет їхньої гордості, ще не робить їх знаменитостями, про яких іде помітний розголос у світі.

Очевидно, дуже добре стати Нобелівським лауреатом/лауреаткою. Але ще краще стати тиражним письменником, про якого зазначають у біографічній довідці: один з тих, кого у світі читають найбільше. Тобто належати до когорти письменників, яким Нобелівська премія вже нічого не додасть. Анні Ерно не така. Вона має лише національну славу й любов. Її твори перекладені багатьма мовами, але переклади не зробили її світовою знаменитістю рівня Умберто Еко, Мілана Кундери чи її співвітчизника Мішеля Уельбека.

Множина письменників зі світовим іменем та множина Нобелівських лауреатів з літератури має дуже невеликий перетин: Герман Гессе, Вільям Фолкнер, Альбер Камю, Маріо Варгас Льйоса, може, ще кілька душ. Значно більше тих, кого знають вузькі фахівці.

Буває, що списки Нобелівських лауреатів поповнюються представниками не імперських літератур. Але чи кинулися перекладати у світі поезію чеха Ярослава Сайферта, кандидатуру якого лобіювала чеська еміграція у 1984 році? Так, Сайферта люблять в межах його батьківщини. Але світову славу чеській літературі забезпечили «невнобелійовані» Ярослав Гашек, Карел Чапек, вже згаданий Мілан Кундера, який в еміграції перейшов на французьку мову.

Скоріш за все, щось подібне чекатиме й на українського нобеліянта, коли такий нарешті з’явиться: багато галасу і привітань в межах батьківщини і презирлива ремарка: «хто це такий/така?» за її межами. Тож варто бажати не так Нобелівської премії українському літератору, який, отримавши престижну нагороду, нібито змінить статус України у світі, а варто бажати вирватися у тиражні письменники, яким нагорода зробить приємне, але до статусу особистості вже нічого не додасть.