Андрій Магера: Парламент дуже поквапився із постановою по Ічкерії
Наталія Лебідь
«Буду не в тренді, – написав у своєму Фейсбуці ексзаступник голови ЦВК Андрій Магера. – Я не в захваті від заяви ВР України про визнання Ічкерії тимчасово окупованою Російською Федерацією територією. Вийшло на хайпі бадьоро і красиво. Але недалекоглядно і несвоєчасно».
Вочевидь, заслужений юрист Магера був єдиним, хто виявився «не в тренді». Принаймні, «Центр політичного консалтингу» його однодумців серед топових медійних персон не знайшов. А відтак ми вирішили поспілкуватися з Магерою, аби дізнатися більше про його контраргументи рішенню ВРУ. А також – висунути власні. Розмова вийшла короткою, але насиченою. Далі – пряма мова нашого співрозмовника.
Пане Андрію, почнемо з того, що ВРУ не визнавала суверенітет Ічкерії. Вона визнала її окупованою територією. Тобто Україна не знехтувала міжнародним правом. Чому в такому разі це було неправильним кроком?
У преамбулі відповідної постанови Верховна Рада говорить про державність республіки Ічкерія. Зауважу і те, що за Конституцією України лише президент визнає іноземні держави. Ми ж маємо рішення парламенту. Але головне те, що це рішення є недоречним з кількох причин.
По-перше, жодна країна Великої сімки подібних постанов не ухвалювала.
По-друге, у самих чеченців я не спостерігаю великого бажання почати боротьбу за незалежність Ічкерії та повалити режим Кадирова. Та й самих «кадирівців» в Україні від цього не поменшає.
І, нарешті, по-третє, ми фактично нівелюємо свою боротьбу за окуповані території, бо встряємо у територіальну суперечку іншої держави. Тобто ще раз: ми говоримо, що у нас окуповані Донеччина, Луганщина, Херсонщина, Запоріжжя та Крим, але водночас даємо привід знецінити наше намагання повернути собі ці землі. Зрештою, Україна у 1997 році уклала договір з Росією, яким обидві держави визнали територіальну цілісність одна одної.
І ми бачимо зараз, як ретельно дотримується Росія цього договору…
Попри будь-які мої симпатії до народів Росії та повагу до їхнього права на самовизначення, я вважаю, що нам треба виходити з того, що є. Якщо Україна має намір ігнорувати міжнародні договори, то вона встає на одну дошку з Росією. І виникає питання: а яка тоді між нами різниця?
Пройдемося по кожному з ваших контраргументів і почнемо з Великої сімки. Так, країни цього об’єднання не ухвалювали подібних рішень і, вочевидь, не планують їх ухвалювати. Але, за попередньою інформацією, аналогічні рішення про визнання окупації Ічкерії можуть бути прийняті у парламентах Польщі, країн Балтії та низки інших держав. Це, на вашу думку, не грає ролі? Україна стала мейнстримом подібного процесу, запустила його, тож згодом визнання Ічкерії може виявитися нормою для традиційних демократій.
Україна не повинна бути на початку цього процесу. Ми могли б долучитися згодом. Нам треба заскакувати у вагон європейського потяга, але не ставати його локомотивом.
Друге ваше зауваження стосується наших окупованих територій. На мою думку, існує колосальна різниця між Кримом та Ічкерією. І це вже не кажучи про Донеччину, Луганщину, Херсонщину та Запоріжжя. А щоб зрозуміти цю різницю, звернемося до Декларації ООН про принципи міжнародного права від 24 жовтня 1970 року. В ній говориться дослівно таке: «Внаслідок принципу рівноправ’я і самовизначення народів, закріплених у Статуті ООН, усі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус, а також здійснювати свій економічний, соціальний та культурний розвиток, а кожна держава має поважати це право відповідно до Статуту ООН». Засобами ж здійснення права на самовизначення можуть бути: «створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави чи об’єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу». Тобто саме народ або етнос має право на самовизначення, але не окрема область України, населена українцями. Щодо Криму, то на сумновідомому «референдумі» 2014 року за відділення від України та приєднання до Росії голосували не киримли як окремий етнос, а передусім росіяни, які були привезені на півострів і які роками споживали там російську пропаганду. Не забуваймо і про те, що сам «референдум» проходив під дулом автоматів…
Тут є ще один нюанс. Якщо Україна говорить «а», вона має сказати і «б». Бо коли ми вже проголосили, що чеченці мають право на самовизначення, то мусимо відповісти і на такі питання: а абхази в Грузії мають право на самовизначення? А гагаузи в Молдові мають право не самовизначення? Виходить так, що ми реалізуємо політику подвійних стандартів. Саме на даному історичному етапі – це неправильний підхід. Згодом, коли Росія сама почне розвалюватися, ми можемо підтримати і чеченців, і інші її народи.
Крім того, ми зараз декларуємо підтримку національного руху чеченців – але якщо завтра Рамзан Кадиров переорієнтується в ситуації та «перевзується», то чи не вийде так, що ми фактично визнали його? Вийде доволі неприємна несподіванка, чи не так? А вона не виключена, до речі. Тому поспішати в будь-якому разі не вартувало.
Щодо декларації ООН 1970 року, то її, між іншим, експерти трактують по-різному. Хтось вважає, що в ній дійсно йдеться про етнічний чинник. А хтось говорить, що це не так і наводить за приклад ситуацію в Косові. Хоча Косово – це взагалі окрема історія, не схожа на інші, крім того, по Косово існує рішення Міжнародного суду ООН (одностороннє проголошення незалежності Косова від Сербії в лютому 2008-го не порушило норми загального міжнародного права, постановив Міжнародний суд ООН в 2010 році – Авт.).
Але головним є те, про що я вже сказав: якщо ми зараз зачепимо питання чеченців у Росії, неминуче постане і питання абхазів у Грузії та гагаузів у Молдові. А підривати позиції наших стратегічних партнерів Україні зараз зовсім невигідно.
Даруйте, але Ічкерія не підписувала федеративний договір з Росією! Її боротьба за незалежність – це також окрема історія. Чого варті лише дві кровопролитні чеченські війни. Здається, Ічкерія завжди чітко та ясно промовляла про те, чого вона хоче і чого не хоче. Бути у складі Росії ця республіка не хотіла.
У 1992 році Ічкерія дійсно не підписувала федеративний договір. Так само, як і Татарстан, до речі. Татарстан приєднався пізніше, а на останньому етапі це зробила і Чечня.
Правильно, аж у 1997 році. Тобто після того, як Росія порушила підписані з Чечнею Хасав'юртівські угоди та вбила президента республіки Джохара Дудаєва.
У будь-якому разі в Чечні було організовано голосування мешканців за ухвалення конституції республіки, де остання проголошувалась суб’єктом федерації у складі Росії.
Можна припустити, що це було таке саме голосування, як і російські «референдуми» на окупованому Сході та Півдні України в 2022-му…
І тим не менш, федеративний договір було підписано. Аналогічна ситуація була й в Татарстані: на референдумі 60% учасників проголосували за вихід з Росії, але потім договір республіка підписала. Спочатку в Татарстані навіть зберігалася посада президента, але згодом конституційний суд Росії вирішив, що це не відповідає конституції країни.
Ще одна обурлива історія…
Так, але чому тоді Україна не зробила заяву по Татарстану? Або по Інгушетії? Або по Туві?.. Як на мене, парламент України дуже поквапився, ухваливши доволі сире та необдумане рішення.
Та й згадайте, що ми в 1997 році підписали з Росією договір про дружбу й співробітництво, визнали кордони одна одної. І навіть якщо Росія порушила міжнародне право, це не означає, що Україна має робити так само.
При цьому Україна не розірвала цей договір з початком війни 2014 року. Коли строк його дії добіг кінця, а сталося це у 2017-му, бо договір був розрахований на 20 років, наша держава просто не стала його продовжувати. І зроблено це було якраз з тих міркувань, щоб не давати Росії аргумент про те, що денонсація Україною такого договору означає відмову від наших територій та перегляд кордонів. Оце було зроблено більш грамотно, я вважаю.
Ще один ваш контраргумент стосувався «кадирівців», які не перестануть вбивати українських громадян після визнання Ічкерії окупованою територією. Це саме собою зрозуміло, і Верховна Рада приймала свою постанову не заради того, щоб присоромити «кадирівців». Я, звісно, не знаю, чим керувався парламент саме зараз, але, можливо, думкою про те, що Україні можуть бут цікаві зв’язки з очільником республіки в екзилі Ахмедом Закаєвим?
З Закаєвим мали б підтримувати контакт наші спецслужби. Але все це не повинно виходити у публічну площину. Нам же важливий результат, а не піар на подібних процесах.
Не зрозуміла про спецслужби. Маєте на увазі те, що ми спільними зусиллями маємо йти до розвалу Росії і використовувати будь-які засоби?
У тому числі – так.
А якщо центробіжні процеси в Росії вже почалися? Були повідомлення з Башкортостану, що тамтешні націоналісти буцімто розпочали збройний опір режиму Путіна…
Та ні, це наші ЗМІ видають бажане за дійсне. Просто є якась організація, яка оголосила про спротив, але масової підтримки вона точно не має. Принаймні, станом на зараз, а що буде далі – хтозна. Можна провести паралель з Першою світовою і згадати, що у 1914-му ніхто навіть припустити не міг, що Фінляндія або Польща стануть колись незалежними державами.
Словом, це не крок Верховної Ради підігрів настрої у Башкортостані?
Звісно, ні. Постанова парламенту жодних наслідків, крім політичних, не має і ні на що не впливає. Це рішення не є обов’язковим ані для українського МЗС, ані для інших органів. Ми ж завтра не надрукуємо нову карту Європи, де позначимо Ічкерію як окрему державу, чи не так? Головне, аби під час ухвалення такого рішення були продумані всі ризики і щоб цей документ потім не використали проти України.